Публікації

ШИРОКЕ – СЕЛО-ПРИВИД ЗА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ ВІД РАЙЦЕНТРУ

ШИРОКЕ – СЕЛО-ПРИВИД ЗА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЬ КІЛОМЕТРІВ ВІД РАЙЦЕНТРУ

«Лиманські факти» відновлюють рубрику «Ревізор», у якій знов розкриватимуть особливості життя та роботи в населених пунктах Лиманського району. Цього разу наші кореспонденти завітали до села Широке, що розкинулося на узбережжі Тилігульського лиману, і дізналися, як там коротають вік місцеві жителі. 

Село Широке, яке належить до Калинівської сільради, знаходиться всього в 19 кілометрах від Доброслава, але життя тут завмерло. Потрапити в Широке можна трьома способами: своєю машиною, маршруткою, що їде тричі на тиждень із райцентру, або на рейсовому автобусі, який прямує з Одеси до Червоної Ниви. Це одне з тих сіл, до яких навіть місцеві не рекомендують їздити.

Ми добираємося до села маршруткою. Покачуючись з боку на бік, автобус таки доїжджає до пункту призначення. Водій незадоволено підганяє всіх швидше виходити із салону – поспішає повернутися назад. Зупинкою виявилася старенька будівля із величезним написом «магазин» із добротних дерев’яних літер. Поряд із магазином – зруйнована хата, біля якої бур’яни сягають даху. Що ж коїться на інших вулицях, якщо таке в самому центрі? Однак чоловік, який приїхав зустрічати свою дружину з важкими сумками,  підказав нам, що «тут центра нєту». 

Як виявилося, у Широкому всього дві вулиці: Садова – найбільш довга й заселена людьми, та Перемоги, де залишилось лише кілька жилих дворів. Відповідно до перепису населення 2001 р., тут проживала 61 особа, однак за весь час перебування в селі ми зустріли близько десятка тутешніх. Одна з них – Катерина. Жінці близько 45 років, із яких три роки вона проживає в Широкому. «Я ж сюди приїхала з Бутовки, тому що є де випасати корів. Зараз цим не займаюся. Хочу продати землю, тоді візьму собі корівку. А так іншої роботи немає», – поділилася планами Катя. Зазначимо, що ця жінка – не єдина нова мешканка Широкого. Років два тому сусідній будинок придбала родина, яка розводить кіз.

Ще минулого року в селі працював магазин, де наша нова знайома була продавчинею.  Там  можна було купити хліба, олії чи солі, однак цього року його закрили. Потім кілька місяців працював магазин на колесах, який з’являвся двічі на тиждень. Зараз літнім людям продукти та пенсії розносить жінка з Калинівки, яка за це бере з них кошти. Ті, у кого є машина, їдуть чотири кілометри до Кордона або п’ять до Калинівки.

 Ідемо з Катею до її хати. До речі, ця хата передостання на вулиці, далі – поле. «Тут нікого нема. Я навіть можу поїхати до селища і не зачинити двері, все одно ніхто не зайде», – сміється жінка. Катерина отримала дім від голови Калинівської сільради, бо, мовляв, потрібно заселяти село. Із головних зручностей тут водопровід. Світло є, але перебої іноді теж трапляються, каналізації немає, а взимку приміщення опалюють дровами. Вижити намагаються за рахунок городини, однак ґрунти до цього не дуже придатні, та й цього року аномальна спека  і відсутність дощів внесли свою лепту.

НА УЗБІЧЧІ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Проходимося головною вулицею села. Ліхтарів на ній немає взагалі, виняток – лампа на стовпі біля будинку пенсіонерки, до якої часто приїжджає син з Одеси. Усе закинуте, обжиті оселі можна порахувати на пальцях. Влітку сюди приїжджають дачники, але взимку тут порожньо. По вулиці багато абрикосових дерев, плоди яких безцеремонно валяються під стовбурами. Їх би на компот чи варення…

Доходимо до дворика, через огорожу якого видно, що в кухні навпроти будинку ховається від теплих крапель дощу літня жінка. Це бабуся Марія, їй 80.  У Широкому вона з 1950-го року. Каже, що раніше тут була вівчарня, а в колгоспі розводили свиней і корів. Сама вона працювала дояркою і все життя поралася на городі. Зараз жінка залежить від небайдужих людей, які приносять продукти.

 «Як, буває, не привезуть – так і буде. На городі нічого не вродило, ще й хліба нема. Садила цибулю, картоплю, часник, моркву, помідори, але все згоріло – нічого немає. Нема кому помагати, тяжко», – крадькома змахує сльозу. – Біда та й годі».

Скаржиться Марія, що в селі не залишилося «ні молодих, ні старих», нема з ким навіть словом перекинутися: «Якби не телевізор – справжня пустеля. Коли набридає дивитись телевізор, виходжу на двір, тут якусь курку маю, пса, що гавкає, котів – от і вся розвага».

Порожніх будинків багато. На деяких будинках – оголошення про продаж, однак, за словами Марії, більшість із хаток уже не мають власників, тому й продавати їх нема кому.

За старими воротами одного з двориків, до якого ми вирішили зайти, – зламаний стілець, який уже прибрали до своїх міцних обіймів бур’яни. Колись покритий бетоном двір заріс високою травою, однак кущ смородини обсипаний маленькими ягідками, як і у кращі часи.

До іншого будинку ми пробиралися крізь рясні хащі. Від нього лишилися тільки стіни, а з вікон уже стирчать гілки молодих акацій. Усередині на дерев’яній бочці стоїть маленький глечик, поряд – стілець із зламаною спинкою та емальоване відро, у кутку – чиясь куртка. Схоже, що полишили цю оселю не так давно, як інші. Нагадує кадри фільмів про Прип’ять, і від цього стає ще моторошніше.

Від місцевого клубу залишилось лише дві стіни. Освітніх закладів тут також немає, бо всього в селі наразі п’ятеро дітей.  Трьох із них возять до садочка, а двох – до школи в Калинівку. Старожили кажуть, що приблизно у 1960-х роках у Широкому був дитячий будинок, а потім нетривалий час – школа, поки не побудували в Калинівці. Єдине, що варто побачити в цьому селі, – лиман. Тут і справді добре: на синіх хвилях гойдається невеличка зграя пеліканів, а узбережжям прогулюється самотній лелека. Однак прикро бачити, як село повільно помирає і ніхто його рятувати не думає. Люди просто доживають свого віку.


Галерея




У вас є, що нам розповісти?
Поділіться з нами, заповнивши форму!